Внести до закладок | Зробити стартовою | Контакти | Про нас | Всі проекти

АРХІВ НОВИН
   Новини Прикарпаття
   Політика
   Бізнес, фінанси, економіка
   Кримінал
   Коментарі
   Туризм
   Медицина, оздоровлення
   Компи, Інтернет
   Нерухомість
   Наука, освіта, технології
   Авто
   Ігри
   Спорт
   Мобільний світ
   Мистецтво
   Музика
   Хобі
   Історія
   Асорті
   Фоторепортажі




Новини від UKRCOL

Календар
1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30
Чи купуєте Ви друковані газети?

Так, постійно
Інколи купую
Для чого? Є Інтернет!
Не купую ніколи
А що це таке?

Розсилка







Головна Історія
Євангеліє та циркуляр
(0 )

• Переклад Четвероєвангелія Пилипа Морачевського як одна з причин появи Валуєвського циркуляру 1863 року

Євангеліє та циркуляр

Переклад Четвероєвангелія
Пилипа Морачевського
як одна з причин появи
Валуєвського циркуляру 1863 року

Цього року збіглись дві річниці: 200 років з дня народження Пилипа Семеновича Морачевського (1806-1879) та сто років з дня публікації першого з перекладених ним Євангелій – Євангелія від Матфея.

Тернистий шлях перекладу Морачевського до друку віддзеркалив цілий пласт боротьби за „уповноцінення” української мови, розширення сфери її вжитку за межі селянського середовища та побутового спілкування. Боротьби, яка, з перемінним успіхом триває понад півтора сторіччя. Битви, в якій ентузіазм одинаково протистоїть опору бюрократичних монстрів та байдужості обивательської маси.

Ця тяглість процесу робить тим більш актуальним дослідження його першопочатків, так би мовити аналіз пройденого та створення реєстру здобутого та втраченого. Адже є всі підстави вважати, що чи не головним каталізатором появи знаменитого Циркуляру 1863 року з забороною на українське друковане слово стали чотири невеликих зошити, надіслані на розгляд Святійшого Синоду нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським. Сам перекладач ймовірно до кінця життя так і не усвідомив, якою неприємною несподіванкою для церковної та бюрократичної верхівки імперії стала поява його праці. А також наскільки серйозно і жорстко цей виклик буде сприйнято і які наслідки це матиме для всього українського друкованого слова.

 Перекладач “нізвідки”

Пилип Морачевський був людиною наївною, щирою та нелукавою. Не може бути навіть сумнівів щодо його цілковитої лояльності та законослухняності. Навіть більше - якщо проаналізувати поетичні твори Морачевського, то виявиться, що вони просто-таки переповнені вірнопідданицькими пассажами. Для прикладу достатньо навести цитату з його вірша на смерть Миколи І („18 февраля 1855 року”):

„Тихо, любо, красно всюди,

В нас було за нього...

О, не було на цім світі

Царя ще такого!”

До речі, Пилип Семенович відгукувався віршами саме на актуальні політичні події (в творчому доробку була й ода на коронацію Олександра ІІ, й ціла поема про Кримську війну 1853-1855 років). У його творчості годі шукати не те що якихось прямих інвектив на адресу влади (як, у Шевченка, наприклад), а навіть якихось найменших натяків на „малорусский сепаратизм”.

Те ж саме стосується й служби по відомству народної освіти. Закінчивши у 1828 році історико-філологічний факультет Харківського університету, він вчителював у Сумах, Луцьку, у Камянці-Подільській гімназії. У 1849 році отримав призначення на посаду інспектора Ніжинського ліцею. Пішов у відставку в листопаді 1859 року маючи чин колезького радника та декілька нагород (орден Св. Станіслава 2 ступеня, бронзову медаль на Андріївській стрічці, а також знак відзнаки за 25 років бездоганної служби). „Стандартність” життєвого шляху та служби, відсутність контактів з українофільськими колами того часу, здивувала на початку ХХ століття історика Ореста Левицького, котрий намагався знайти якусь „прогалину”, „білу пляму” в біографії Морачевського. Проте, вивчивши обставини винесення єдиної за всі роки служби догани Пилипу Семеновичу, він дещо розчаровано написав редактору „Киевской старины” Володимиру Науменку: „Простите, что невольно ввёл Вас в заблуждение: мне помнилось, что донос на Морачевского был серьёзнее». Згаданий донос, стосувався не політики, а всього-на-всього прогулюванням групою викладачів занять. До речі, на відміну від інших, згаданих у доносі осіб, Морачевський в ніби-то пропущений день просто не мав уроків...

На тлі такої дисциплінованості та законослухняності не викликало особливих підозр „хобі” вчителя – українське слово. Поетичні вправи „на малорусском наречии” в Російській імперії не заборонялися, вважаючись такою собі „забавной безделушкой”. Тим більше, коли, як вже згадувалося, вони були витримані в ультра-патріотичному „общерусском” руслі.

Те саме можна сказати й про роботу над словником української мови – у 1853 році Морачевський подав на розгляд Імператорської Академії наук „Словарь малороссийского языка по полтавскому наречию». Адже збір етнографічного матеріалу було дозволено, а нюанси (збирання пісень не зовсім те саме, що підготовка словника), не помічались тими, хто мав слідкувати за непоширенням «украинофильских идей».

Таким чином, аж до моменту отримання в Святійшому Синоді пакунку з перекладом Євангелія Морачевський не був відомий ані ІІІ Отдєлєнію, ані тій невеличкій групці українофілів, за діями яких це саме відділення пильно слідкувало. Ризикнемо припустити, що саме це дозволило перекладачу спокійно зробити свою роботу. Уявімо, наприклад, що переклад почав би робити хтось з колишніх Кирило-Мефодіївців – за цим би одразу було знайдено насамперед політичний підтекст і реакція „вищих сфер” була б куди більш жвавою та різкою.

А от підстав підозрювати Пилипа Морачевського в тому, що він діє з якихось політичних чи „сепаратистських” міркувань не було. Так само як і шансів у перекладу бути надрукованим.

 Чого не знав Морачевський

Питання дозволу на видання перекладу Святого Письма українською мовою тісно пов’язане з дискусією про доцільність перекладів на живі мови. Слід взяти до уваги, що за царювання Миколи І в практичній площині не ставилося питання навіть про переклад на російську мову, а коли, вже за Олександра ІІ ця тема почала обговорюватись, в ідеї перекладу виявилося багато впливових противників. Серед аргументів називались і недостатня милозвучність (у порівнянні з церковнославянською), і відсутність належно підготовлених перекладачів, ризик виникнення на цьому ґрунті церковного розколу, подібного до старообрядницького (викликаного, нагадаємо, „книжной справой” – ревізією богослужбових текстів). Ці аргументи, ймовірно, були відомі Морачевському і їх, в умовах „відлиги” олександрійських реформ, було виразно недостатньо, щоб заборонити здійснення російського перекладу. Однак було й ще дещо, про що він не знав: шанси на публікацію перекладу українського, незалежно від його якості, були неспівмірно нижчими.

У 1856 році відбулися заочні „дебати” (обмін листами) між умовними лідерами партії прихильників необхідності перекладу митрополитом Московським Філаретом (Дроздовим) та партії „консерваторів” митрополитом Київським Філаретом (Амфітеатровим). Серед аргументів, який навів останній, був і такий: дозвіл на видання російського перекладу спровокує потребу дозволити також білоруський та український переклади.

На це Філарет (Дроздов) відповів наступним чином: “русское наречие есть наречие общерусское и образованное, а малороссийское и белорусское есть наречие небольшого меньшинства и малообразованых; потому что малороссияне и белорусцы, особенно умеющие читать, понимают русское наречие и на нём могут читать Священное Писание; наконец потому, что для единства церковного и гражданского полезнее, чтобы одно русское наречие господствовало и в Малороссии, и в Белоруссии».

Варто звернути увагу – митрополит не говорить жодного слова про неприпустимість такого перекладу з нібито філологічних міркувань (як це стали робити пізніше), а недвозначно підкреслює – інші два, окрім російського, переклади не мають бути дозволені з міркувань політичних. Таким чином, чим має завершитись спроба Морачевського надрукувати український переклад, було де-факто вирішено ще за два роки до того, як він розпочав свою працю. Чи розпочинав би він її взагалі, знаючи про це?

 Між Академією Наук та Синодом

Над чотирма Євангеліями Морачевський працював близько двох років. У вересні 1860-го року були готові Євангелія від Матфея та від Луки, які перекладач й надіслав до Святійшого Синоду. Йому здавалось, що фортуна йому посміхається, адже головував в Синоді митрополит Санкт-Петербурзький Ісидор (Нікольський), з яким Пилип Семенович був особисто знайомий. У листі до митрополита, прохаючи митрополита благословити на продовження своєї праці, він написав:„На всех языках проповедуется слово Божие; исповедники Христа Спасителя имеют Библию на своих языках, а Малороссия, которой языком говорит 12 миллионов православных христиан, не имеет на своём языке даже Евангелия. […] перевод на малорусский язык несомненно принёс бы весьма важную пользу нашему религиозному народу. Высокие Божественные истины, со всею простотою, ясностью и теплотою Евангельского учения, выраженные на природном, совершенно понятном каждому языке, с которым сливаются все идеи и понятия народа, озарили бы тёмный ум самым ясным и душеспасительным светом веры и очистили бы колеблющуюся нравственность народную гораздо скорее, вернее и глубже, нежели все учёные толкования. С этой целью я приступил к переводу Евангелия на малороссийский язык, сличая славянский текст с текстом русским, латинским, немецким, французским и польским».

Резолюція митрополита на це прохання відома. 14 жовтня 1860-го він написав короткого листа: “По частном совещании с Святейшим Синодом, уведомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к напечатанию». Відповідь більш ніж зрозуміла: перекладачу вказували, що переклад не будуть розглядати по суті, недопустимою є сама ідея „малорусского Евангелия”. Надіслані рукописи повернули з Синоду у квітні 1861 року. До Шнятівки (село під Ніжином, де проживав Морачевський) вони надійшли в день смерті дружини перекладача. На супроводжувальному листі збереглася помітка: „Получено 15-го апреля в день, час и даже минуту смерти земного ангела души и жизни семьи моей”. Цей запис може свідчити наскільки близько до серця сприймав Пилип Семенович свою роботу перекладача Святого Письма – він знаходить якесь містичне поєднання у двох, здавалося б жодним чином не пов’язаних між собою подіях...

Оскільки Морачевський сприймав свою роботу швидше як місію, то, не залежно від того, наскільки адекватно він зрозумів відповідь митрополита, не припинив спроб добитися дозволу на друк. Проте на цей раз вже заручившись підтримкою Імператорської Академії Наук. У листопаді 1861 року, по завершенню перекладу Євангелій від Луки та Марка, він звертається до свого старого знайомого – академіка Івана Срезневського (у свій час (1831 році) Морачевський публікувався у „Украинском Альманахе», редактором якого був Срезневський). На цей раз він хотів отримати відповідь „по суті”, рецензію на свою роботу з боку фахових філологів.

Рецензія академіків Срезневського, Востокова та Нікітіна була більш ніж схвальною: “Евангелие, переведённое г. Морачевским, есть в высшей степени труд замечательный и с учёно-филологической стороны и со стороны религиозно-нравственной. В первом отношении прежде всего представляется вопрос: способно ли малорусское наречие, на настоящей степени его развития и разработки, к внушению тех божественных истин, какие содержит в себе Евангелие? Вопрос этот переводом, по нашему мнению, разрешен, как нельзя более удовлетворительно. Малороссийское наречие в нём, можно сказать, блистательно выдерживает испытание этого рода. […] Что же касается религиозно-нравственной стороны этого перевода, то в важности его ещё менее можно сомневаться. Если племена полудикий или вовсе дикие обладают счастием иметь на своих языках слово Божие, то почему малороссиянам не желать просвещаться на родном своём языке». Зазначимо, що пізніше, вже на початку ХХ століття, високу якість перекладу підтвердила ціла низка авторитетних філологів - Павло Житецький, Олександр Шахматов, Федір Корш.

У будь-якому випадку в Російській імперії останнє слово у подібних справах залишалось за Синодом-книги Св.Письма не могли виходити не лише без його дозволу, але й мали друкуватися виключно в синодальних друкарнях. Однак у Морачевського з’явився привід повторно подати справу на розгляд, при чому синодальні чиновники зобов’язані були дати їй „офіційний хід”, адже звернення Академії Наук уже не можна було б „рассмотреть в частном совещании”. Справа в архіві Св. Синоду (до речі, вона якимось загадковим чином зникла і ми можемо користуватися лише виписками, зробленими одним з дослідників наприкінці 1920-х років) мала назву: “По предложенному мнению Господина президента Санкт-Петербургской Академии Наук о рукописи “Евангелия”, которое коллежский советник Морачевский просит разрешения напечатать на малороссийском языке» і її відкриття датоване 26-м березня 1862 року.

Це був певний успіх (змусити розглянути справу по суті), однак успіх лише тактичний – жодних підстав вважати (як це робить відомий сучасний російський історик Алєксєй Міллєр), що Синод схилявся до того, щоб надати дозвіл на друк перекладу, немає. Те що справа набула розголосу лише прискорювало безальтернативну розв’язку.

Як аргумент на користь того, що на такий дозвіл можна було б очікувати, наводиться той факт, що протягом 1850-х-початку 1860-х років Синод дозволяв друк проповідей „на малорусском наречии” священика Василя Гречулевича, дозволив надрукувати „Священну історію” Степана Опатовича. Однак між дозволом на друк проповідей на „наречии" та санкцією на друк Святого Письма – принципова різниця. Проповідувати допустимо й на діалекті, а наявність української Біблії було рівнозначне визнанню окремішності й української мови, й українського народу. Цей момент, до речі, дуже чітко усвідомили автори анонімки, яка й запустила процес, що завершився Валуєвським циркуляром.

 Між Синодом та ІІІ Отдєлєнієм

В Синоді чудово розуміли, що рішення по цій конкретній справі знаходиться поза сферою їхньої компетенції, і тому швидше імітували розгляд перекладу, аніж робили його насправді. Судячи зі всього це зрозумів і єпископ Калузький Григорій (Миткевич) котрому на відзив, як „природному малоросу” було надіслано рукопис Морачевського. Існує популярна легенда (розтиражована й на сторінках наукових праць) про те, що той розплакався, побачивши переклад рідною мовою та написав схвальну рецензію. Насправді владика Григорій довго зволікав з відповіддю, явно очікуючи від Синоду вказівки, якою вона (відповіть) має бути. Потім, коли справа вже була вирішена і Обер-прокурор Ахматов наказав повернути рукопис без будь–якого відзиву, він, проявивши „ініціативу”, все ж оцінив переклад. Негативно, ясна річ: «Кроме того, что во многих местах не соответствует подлиннику, вообще написан языком низшей сферы малороссийской и заключает в себе правописание новое, необычное для самих малороссов, незнакомых с новомодными выдумками грамотеев и посему могущее затруднить чтение»…

Втім, події, які на більш ніж на сорок років унеможливили публікацію перекладу, відбулися зовсім не в коридорах Св. Синоду, хоча, можливо, до її появи все ж причетні особи з духовним саном. Принаймні, аноніми, котрі „звернулись” до ІІІ Отделєнія, назвалися представниками „киевского духовенства”. В тексті анонімки йшлося саме про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього:“считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед». Однак чому ж тоді вони звертаються до охранки, а не до свого безпосереднього начальства? Чому відкрито не звернуться до Синоду, давши в руки останньому додатковий козир проти дозволу на друк?

Згадуваний вже російський історик Міллєр, автор найбільш ґрунтовних робіт останніх років на тему українського руху в Російській імперії, вважає що автори всерйоз побоювались того, що Синод надасть дозвіл на друк перекладу, а отже“считали более вероятным добиться нужного им результата здесь (в ІІІ-м Отделении – Авт.), а не у своего прямого начальства”. З цим можна погодитись лише частково – навряд чи аноніми були такими наївними й не розуміли роль та місце Синоду в владній вертикалі, а отже й можливість прийняття останнім якихось самостійних рішень. Вірогіднішим вважаємо припущення, що, бажаючи жорстких і відкритих репресій проти українофілів, вони провокували їх з боку відповідного державного органу, тоді як Св. Синод, відхиляючи переклад, аж ніяк не міг виступити ініціатором і, тим більше, втілювачем у життя подібної акції. Отже, не острах проходження перекладу через Синод керував анонімами, а побоювання, що переклад буде відхилено, як це вже сталося 1860 року, без відповідного резонансу і наслідків для всього українофільського руху.

А ось інше припущення Міллєра – що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Аннєнков, є цілком слушним, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого по смислу стовідсотково співпадає з текстом анонімки: “Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии».

Вже 27 березня 1863 року про справу була поінформовано царя, а після його розпорядження „розібратися” з ситуацією навколо перекладу, й так більш ніж примарні шанси Морачевського побачити плоди своєї праці надрукованими, миттєво впали до нуля. Бюрократична машина ще „пережовувала” рішення (шеф жандармів писав лист міністру внутрішніх справ, міністр – Обер-Прокурору Св. Синоду, Обер-Прокурор надсилав розпорядження єпископу Калузькому і т.д.), однак щось змінити вже було не можливо.

 «Не было, нет, и не может быть»

Циркуляр вкарбував в історію ім’я Валуєва, однак насправді він аж ніяк не може вважатися ані одноосібним автором, ані головним ідеологом ідеї заборони українського слова. Він просто приготував «коктейль» зміксувавши „інгрідієнти”, підготовлені київським генерал-губернатором, шефом жандармів, міністром внутрішніх справ, про що, до речі можна довідатись і з самого тексту Циркуляру від 18 липня 1863 року. Перерахувавши у вступній частині всі гадані «напасті», пов’язані з бажанням українофілів розширити сферу вжитку української мови (в основному все зводилось до того, що це все «польська інтрига» - не забуваймо, що події відбувались у рік Січневого повстання в Польщі), він додає: «Наконец, и киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета. Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой — имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы в печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановиться»

Але стрижневими словами документу є зовсім не розмірковування про підступних поляків, котрі, назвавшись українцями, намагались опублікувати свої твори. Заборону міністр мотивував небажанням більшості «малоросів» користуватись рідною мовою. Це вони нібито «весьма основательно» довели, «что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши, что русский язык так же понятен для малороссиян, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык».

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками можна «розпізнати» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Кожен з них кинув свій виклик Російській імперії, і Циркуляр 1863 року – це спроба самозахисту та ознака її слабкості. Як не парадоксально, але справу, зроблену Морачевським, можна вважати для імперії найнебезпечнішою – переклад Євангелія живою українською мовою був прямою антитезою «не было, нет и быть не может». Святе Письмо українською, у випадку його широкого поширення, перетворювало б «малообразованную» селянську масу в окремий народ. Як написав у 1906, після виходу друком Євангелія від Матфея у перекладі Морачевського, Олександр Лотоцький: “[...] Книжка та складає епоху і в нашому письменстві, і націоналізації нашого краю. Доки народ не має Святого Письма на своїй мові, доти не може твердо стояти його національна свідомість”.

Заради справедливості слід згадати, що далеко не вся бюрократична верхівка імперії підтримала заборони, запроваджені Циркуляром. Наприклад, міністр народної освіти Головін наполягав, що видання книжок можна забороняти за шкідливі думки, викладені в них, але зовсім не за мову, якою вони написані. Що ж стосується заяв Київського Генерал-губернатора про небезпечність та шкідливість надання дозволу на переклад Нового Заповіту, то міністр волів в шпачати в цьому непорозуміння, оскільки «правительство имеет священной обязанностью как можно больше распространять Новый Завет среди всех народов империи и настоящим праздником для нашей церкви будет тот день, когда мы получим право сказать, что в каждом доме, каждой избе и юрте есть Евангелие на языке, понятном для живущих там. Министерство Народного Образования изо всех сил заботится о том, чтобы распространять в своих школах и в народе духовные книги, а среди них Новый Завет на местном языке должен быть на первом месте. А посему украинский перевод Евангелия, исправленный духовной цензурой, должен быть одним з значительнейших дел, которым знаменуется нынешнее царствование». А ось вищі церковні ієрархи, як і більшість „малорусского” духовенства заборону на український переклад Святого Письма підтримали...

 ***

Пилип Семенович не дожив до того часу, коли стало можливим надрукувати його працю. Валуєвський циркуляр, а потім Емський Указ 1876 року поставили хрест на сподіваннях. Переклади Святого Письма (а крім Євангелій він переклав також Діяння Апостолів та Псалтир) Морачевський передав на зберігання в бібліотеку Академію Наук – до того моменту, коли буде можливим їхнє надрукування. Цікаво, що передані ним примірники за дивних обставин загубилися, і коли в 1900 році знову було піднято питання про друк, то довелося шукати копії, котрі збереглись у родині перекладача. Видання, здійснене протягом 1906-1911 років (майже через 30 років після смерті автора – Морачевський помер 29 вересня 1879 року) було зроблено на основі примірника, надісланого до Академії його онуком.

Зазначимо, що надруковано було суттєво відредагований варіант перекладу, що й стало однією з причин відмови з боку Св. Синоду у виплаті нащадкам Морачевського авторської винагороди. До такої думки схилялись й рецензенти видання. Наприклад Олена Пілка написала, що „текст перекладу Морачевського, наскільки він нам звісний, поніс велику зміну і трудно було б тепер сказати, хто єсть автором того українського Євангелія”.

Так чи інакше, те що на перекладі не було зазначено ім’я Пилипа Морачевського навряд-чи можна визнати справедлим. Так само як і другу частину прохання представника спадкоємців Пилипа Семеновича, який у жовтні 1914 року просив вищу духовну владу про «приведении в надлежащий приличествующий вид храма, построенного в селе Шнятовке, Нежинского уезда, Черниговской губернии, во имя Введения во Храм Пресвятыя Богородицы и об увековечении памяти переводчика Святого Писания Ф. С. Морачевского путём постановки скромного памятника на его могиле при той же церкви».

На жаль пам’ятника до сих пір немає. Втім, є вдячна пам’ять нащадків - значна кількість публікацій до ювілею Морачевського свідчить про це.

Андрій СТАРОДУБ, кандидат історичних наук.  http://sian-ua.info/




Унікальне видання «Острозька Біблія в контексті української та європейської культур» презентують у Києві
• РІВНЕ — Презентація унікального видання ХVI ст. під назвою «Острозька Біблія в контексті української та європейської культур», організована прес-центром та редакційно-видавничим відділом Національного університету «Острозька академія» відбудеться в Києві. Проект реалізується в рамках ІХ Київського міжнародного книжкового ярмарку, що проходитиме 9-12 листопада в експоцентрі «Спортивний» Національного університету фізвиховання і спорту. Про це повідомляє сайт «Контекст-медіа».
У філармонії знайшли унікальну книгу з автографами відомих музикантів
• Дунаєвський, Шостакович, Ріхтер, Растропович, Хачатурян. Автографи цих та багатьох інших музикантів, виконавців та акторів є в унікальному альбомі. У цій книзі їх слова подяки Харківській філармонії, оркестру та харків'янам. Тривалий час книга вважалася загубленою й зовсім недавно знайшлася.
Гібралтарські неандертальці зникли останніми
• Неандерталець і кроманьйонець (предок сучасної людини)
Комуніст Іван Мигович про русина Андрія Карабелеша
• Завтра, 24 вересня, виповнюється 100 років з дня народження відомого поета Підкарпатської русі початку XX століття Андрія Васильовича Карабелеша. З метою ознайомлення з творчістю і багатогранною діяльністю цьої унікальної людини на зїзді русинів виступив і поділився своїми роздумами голова Закарпатського обкому КПУ Іван МИГОВИЧ:
20 років тому затонув "Адмірал Нахімов"
• Трагедія, що відбулася в СРСР, потрясла весь світ. Разом з найбільшим лайнером Чорноморського флоту загинули 423 людини, ще 65 дотепер числяться зниклими без вісті. І дотепер деякі моменти цієї трагедії здаються таємничими.


Украинская Баннерная Сеть

Ви можете додати коментар до статті

80 китів викинулися на берег північної частини Нової Зеландії
• За повідомленнями місцевої влади, 37 з них вже загинули, решта все ще борсається на мілині і природоохоронці наразі відчайдушно намагаються їх врятувати.
Чоловік Брітні Спірс вимагає опіки над дітьми і аліментів
• Кевін Федерлайн, про розлучення з яким напередодні повідомила співачка Брітні Спірс, добивається опіки над їх загальними двома дітьми і вимагає аліментів.
На Буковині у нареченої під час весілля почалися пологи
• Як повідомляє місцева телекомпанія ТВА, минулої неділі молодята, щойно одружившись і одягнувши один одному обручки, стали одразу не лише подружжям, а й батьками. Після чого весілля трансформувалося у родини. Новонародженого молодята назвали Максимом.
У Севастополі частково відновили водопостаяання
• У Севастополі сьогодні вранці відновили подачу води населенню, повідомили РБК-Україна у прес-службі МНС України. "10 листопада в 06:00 згідно зі скороченим графіком почалася централізована подача води", - сказали в МНС. Питну воду мешканцям міста ще підвозять 17 спеціалізованих автоцистерн з додатковими ємкостями, зазначили в прес-службі.
Ніколаєнко перевірив справжність журналістських дипломів
• Міністр освіти Станіслав Ніколаєнко перевірив справжність журналістських дипломів. На брифінгу він представив електронну базу даних профільних навчальних закладів.

Інтерв'ю
Три питання Євгену Червоненку
• Кореспондент ForUm’у поставив три запитання голові Запорізької облдержадміністрації Євгену Червоненку. - Євгенію Альфредовичу, яка новина з Вашого особистого життя за останній період для Вас була найбільш пам'ятною? - Весілля дочки і медичне
Ахметов проти втручання уряду в бізнес
• Народний депутат, член фракції Партії регіонів Рінат Ахметов сподівається, що глава Фонду Держмайна Валентина Семенюк змінить політику роботи Фонду. Про це він сказав в інтерв'ю газеті «Коммерсантъ-Украина».
ІНТЕРВЬЮ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЮЩЕНКА АГЕНТСТВУ “ІНТЕРФАКС-УКРАЇНА”
• Запитання -- відповіді
Роман Чайка: «Мені бракує Кучми, адже політики поставили Схід і Захід раком»
• «Читаю я в туалеті». Ось про це, а ще про «Гніздо Кучми», проституток журналістики, «Мертвого Півня» лише для І-Репортера за cклянкою "Боржомі" розповідав телеведучий Роман Чайка
Старовинна музика – не музейний експонат
• Розмова з Богданом Шведом, виконавцем давньої музики
На заробітки їдуть невдоволені оплатою праці на батьківщині
• Розмова з Василем Бортником, заступником начальника Львівського обласного центру зайнятості
Чи належить енергетика Донецьку?
• Інтерв'ю з експертом Н.Прудкою


Украинская Баннерная Сеть
   Форум новин
   Форум IFN
   Реклама на сайті
   Партнери проекту






finance.ua
finance.ua
finance.ua




Прикарпатський порталФорум Погода Авто Спорт Реферати Аукціон Туризм Мобільний світФорум Оголошення Каталог Реклама Гороскопи Пошта Робота Чати Магазин Фiнанси Пошук Комп'ютери Листівки Знайомства Блоги Анекдоти Музика Фото Радіо Мистецтво Хобі Розсилки Ігри Райони Відео АкціїТелегiд Бiблiотека Iсторiя МагазиниТоп 100 ЩоденникиПрограми Український проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛ КОМПЮТЕРНА УКРАЇНА • • ТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ



© www.iv-fr.net